Виховний захід "Той голодний 33-й"

Розроблено вчителем української мови та літератури Чирвою Л.В.
Проведено 2014р.

Виховний захід "Той голодний 33-й"

Мета: ознайомити учнів з історією виникнення голоду 1932-33 років в Україні, розкрити один із найбільших злочинів сталінського режиму

Обладнання: книжкова виставка, фотознімки, свідчення очевидців, запрошені очевидці, музичні записи, відеоматеріали про голодомор

На столі розламана хлібина, поруч калина, гілочка зеленого барвінку, букет свіжих квітів, перев’язаних чорною стрічкою, три свічки.

На столі рушник, вишитий червоно-чорними кольорами (в ході розповіді перегляд фотознімків).

Вчитель: Пам'ять - нескінченна книга, в якій записано все: і життя людини, і життя країни. Багато сторінок написано кривавим і чорним! Читаєш і подумки здригаєшся від жаху. Особливо вражають сторінки, де смертельним шрифтом вкарбовані слова про голод і сатанинські обіцянки «вождів».

Багаті? - Старцюватимете!

Співучі? - Затужите!

Горді? - Впадете на коліна!

Густо людні? - Прополемо!

Пішов голод Україною.

Моторошний парадокс: вмирали на все плодючих чорноземах шанованої світом житниці, просто поля, на шляхах, у холодних житах і на лавах промерзлих вокзалів, поодинокі і сім’ями, вимирали роди, села. Голод забрав тих, хто за шмат хліба насущного не стежив і не доносив на брата, не виривав останнього окрайця з голодних дитячих ротів, не вмів торгувати святинею, красти, вбивати, аби вижити.

Ведучий: Не віриться, що в Україні раптово зник хліб, і люди залишилися без зернини. Це було не стихійне лихо, а зумисно підготовлений голодомор.

У 1933 році Сталін говорячи про підсумки І п’ятирічки, заявив: «Ми, безперечно, досягли того, що матеріальне становище робітників і селян поліпшується в нас з року в рік. У цьому можуть сумніватися хіба що запеклі вороги Радянської влади».

Після такої заяви мало хто міг наважитися висловити іншу точку зору. Але становище в країні було катастрофічним. Ще в жовтні 1932 року партійно- державна верхівка прийняла холоднокровне рішення: «Вийти з кризи шляхом конфіскації запасів зерна у хліборобській галузі». За кілька місяців надзвичайні комісії під керівництвом Кагановича, Молотова, Постишева викачали з селян внутрішні фонди-продовольчий, фуражний, насіннєвий.

Учень 1

Ти кажеш, що не було голодомору?

І не було голодного села?

А бачив ти в селі пусту комору,

Зерно з якої вимели до тла?

Як навіть марево виймали з печі

І забирали прямо із горшків,

Окрайці виривали з рук малечі

І з торбинок нужденних стариків?

Ти кажеш, не було голодомору?

Чому ж тоді, як був і урожай,

Усе суціль викачували з двору,

- Греби, нічого людям не лишай!

Хто ж села, вимерлі на Україні,

Російським людом поспіль заселяв?

Хто? На чиєму це лежить сумлінні?

Імперський молох світ нам затуляв!

Я бачив сам у ту зловісну пору

І пухлих, і померлих на шляхах.

І досі ще стоять мені в очах...

А кажеш - не було голодомору!

Учень 2: Представники місцевої влади організували в селах спеціальні бригади, які вимагали від кожного негайно відвезти на станцію мішок зерна, а в разі непослуху - позбавляли волі на 10 років. Відбувся розбій, свідомо спрямований на фізичне винищення селянства. Смерть косила людей до літа 1933 року.

(звучить 7 частина «Реквієм» Бетховена)

Учень 3: Чи була того року весна? Чи прилетіли до знайомих осель довірливі лелеки? Чи співали травневими у вербах над річками солов’ї? Пам’ятають інше... Вшануймо пам'ять загиблих від голоду хвилиною мовчання.

(Учні запалюють свічки)

Учень 4:

В селі весна повзе на ліктях,

Повзе по мертвих і живих.

В долоні сонце ловлять діти

Що дзвінко падає із стріх,

І п’ють опухлими вустами

Оту живицю молоду,

Їм жить і жить - та над  полями

Знов ворон каркає біду.

Забрали тих, хто із комори

Пашню останню вимітав,

Хто ще активним був учора –

Сьогодні ворогом ставав.

Голодний рік. Жорстокий світе,

Дай хоч надію для живих!

Ведучий: Про страшні муки і переживання українського народу відомо ще небагато. Писали, свідчили, згадували, передусім, за кордоном.

В Україні про голодомор не вільно було й слово мовити. Хто знав, хто вів смертям і стратам лік? Де фільм, який нам показав би голод, отой проклятий

33-ій рік?

(Перегляд уривку із фільму за твором В.Барки «Жовтий князь»).

Учень 5: Василь Барка, представник української діаспори у США, який сам пережив голод і бачив на власні очі жахи канібалізму, написав у 1958-61 рр. роман «Жовтий князь»,не тішачи себе надією, що цей твір був віддрукований в Україні. Письменник створив символічний образ жовтого князя, демона зла, який несе з собою руйнацію і спустошення сіє муку і смерть серед людей.

(розповіді очевидців, які пережили голод 1932-33 р.р.)

Учень 6: Зерно у купах пріло під дощем.

Кудись у море, в безвість за границю,

Щоб насадити скрізь цей наш Едем,

Немов виріскуючи із криниці,

Перемиваючись рідким вогнем,

Текло струмками золото пшениці.

Ми тільки бачили той тьмяний блиск,

На горлі ж ми відчули пальців тиск.

Тоді дурні Грицьки і Опанаси

Вмирали, як у зливу комарі.

Тоді по селах їли людське м'ясо,

І хліб пекли з розтертої кори.

Дивилися голодні діти ласо

На спухле тіло вмерлої сестри.

Так ми хоч і покинули печери,

В двадцятім віці стали людожери.

Учень 7: Натуживши охлялі рештки сил,

Ті тупи, що недавно поховали,

Викопували потай із могил,

Одежу з них, грабуючи, здирали.

Чи ж не складали падло до барил

І не витоплювали з мертвих сало?

Тоді по хліб до міста йшов селюк

І там лягав, вмираючи, на брук.

В той рік познищувало всіх собак

І повиловлювало всіх котів,

Та це пусте...

Це тільки шум і накип

На поверхні схвильованих часів.

Не слало небо нам тривожних знаків,

Нам хвіст комети жаром не палив,

Ні-ні, у мертвій тиші летаргічній

Спливали ночі нам, як сни магічні.

Ведучий: Борис Олександрів народився на Житомирщині, жив у Канаді. Свій вірш присвятив матерям 1933 року. ( Тримає розламану хлібину).

Це остання хлібина, остання...

Очі горем налиті вщерть,

Батько й діти не їли зрання,

Це остання хлібина, остання.

Після неї - голодна смерть.

Плаче й крає, мов соломинку,

Пильно дивиться дітвора.

• Тату, їжте ось цю шкуринку,
• Майте жалю до нас краплинку - Умирати вже вам пора...

Взяв шкуринку дідусь і плаче,

І стареча рука тремтить...

Сиве око, сліпе, незряче,

Але серце його козаче Б’ється рівно і хоче жить...

Стали кожному крихти в горлі.

Спазми в горлі. Не має слів.

А над хатою - клекіт орлій,

А на вигоні - трупи чорні,

Там, де Саваном сніг білів...

(Звучить мелодія пісні «Матерям 33 -го року», слова, музика А. Твердюка,

С. Мороза).

Ведучий : У видавництві «Молодь» 1991 року вийшла книга українського літератора О. Міщенка «Безкровна війна». Він запитав свідчення тих, кому довелося пережити голод. З тих далеких 30-тих років до нас промовляє сам народ, його правда, розіп’ята на хрестах доля, (тут можна зачитати кілька свідчень з книги, або запросити живих очевидців того часу).

Ведучий: У книзі-меморіалі «Голод -33», підготовленій журналісткою Лідією Коваленко і письменником Володимиром Маняком, зібрані оповіді очевидців з семи областей України. Не сьогодні це сказано: «Час народжуватися і час помирати, час руйнувати і час будувати, час розкидати каміння, час збирати його... Час говорити!

Хай ця гірка книга,народжена після десятиліть безмовства, ляже першим нашим каменем у підмурок всенародного пам’ятника трагічній історії українського народу».

Навіть на останнім рубежі

Промінь віри в нас ще не погас.

Боже, Україну збережи

Господи, помилуй нас!

В наших грудях кулі і ножі,

Нас розп’ято й знищено не раз,

Боже, Україну збережи

Господи, помилуй нас!

( Пісня про Україну).