Народилася 10 вересня 1957 року в селі Жаб’янка Лисянського району Черкаської області. У Каневі проживає з 1972 року. Закінчила міську школу №2. Має вищу педагогічну освіту. У 23 роки її призначили завідуючою дитячим садком «Ромашка». На посаді інженера у віці 27 років брала участь у будівництві міського дитсадка «Казка», далі працювала завідуючою цього дитячого закладу до його закриття у 1998 році. З 1999 по 2004 рік працює у відділі освіти райдержадміністрації на посадах методиста та психолога. У 2005-2010 роках обіймала посаду заступника голови Канівської райдержадміністрації.
Віра Володимирівна – патріот рідного міста і Шевченкового краю. Має непересічні організаторські здібності, потужну енергію людини-творця, енергетику позитивної, доброї, небайдужої людини. Досвід роботи в органах державної влади, життєвий досвід і постійне спілкування з людьми дозволяють їй реально і мудро підходити до вирішення найважливіших питань життєдіяльності міста. Вона знає усі болі і радощі пересічного мешканця Канева – дітей, молоді, людей поважного віку, безробітних і службовців, вчителів, лікарів, працівників комунального господарства і культури, підприємців і найманих робітників. Для кожного у неї знайдеться частинка її великого, доброго, співчутливого серця, аби почути, зрозуміти і допомогти.
А ще Віра Носенко – голова Канівської організації товариства «Просвіта» імені Т.Г.Шевченка, голова відділення Товариства зв’язків з українцями за межами України, тісно співпрацює з благодійними фондами, громадськими організаціями. Віра Володимирівна пише чудові ліричні вірші, деякі з них, завдячуючи канівському композитору Володимиру Байкіну, стали піснями. Віра Носенко є лауреатом Всеукраїнського поетичного конкурсу імені Максима Рильського.
«Я благаю в Бога: всім жити в любові з вірою, надією у справі і слові. За мир і достаток, злагоду щоднини – я молюсь за тебе, Ненько - Україно!» (Віра Носенко).
Я молюсь за тебе, рідна Україно,
За щасливу матір і її дитину,
За батьків стареньких і усю родину,
За святую землю – нашу Батьківщину.
Помолюсь за ріки і Дніпро могучий,
Помолюсь за гори і Канівські кручі,
За дуби могутнії у густих лісах,
За птахів, що линуть в синіх небесах.
Помолюсь за рідних дітей і онуків,
Щоб жили у дружбі, а не у розлуках,
Щоб вела додому стежина єдина,
За столом чекала вся ваша родина.
Помолюсь за мудрих і усіх стареньких,
За синів і доньок великих, маленьких.
Помолюсь за щастя їх – для усіх живих
Та в Бога благатиму здравія для них.
Помолюсь за пам’ять всіх, хто відійшов,
Щоб в Небеснім Царстві упокій знайшов.
Помолюсь в скорботі за всіх убієнних,
А зло – щоби згинуло в огняній гієні.
Я благаю в Бога: всім жити в любові
З вірою, надією у справі і слові.
За мир і достаток, злагоду щоднини –
Я молюсь за тебе, Ненько-Україно!
Називав мене другом і братом,
Кликав також своєю сестрою,
А тепер йдеш ордою вбивати,
Начиняєш смертельні набої.
Найсучаснішу грізную зброю
Пропихаєш крізь наші кордони,
Кличеш військо вороже до бою
Та карательні тягнеш загони.
Цілиш в серце вкраїнського роду: –
(Так слугуєш кремлівському кату)
Сієш розбрат і горе народу,
Що не хтів із людьми воювати.
Вас просили й молили забрати
Зброю й найманців з Неньки-Землі.
Ви ж з братами прийшли воювати,
Ви не браття тепер – москалі!
Лижеш п’яти своєму вампіру,
Що впивається людською кров'ю!
Він «заплатить» тобі в повну міру
І розчавить тебе із «любов'ю».
Ми не будемо більше братами, –
Розбратали нас «карлики» злі.
Ми не будем ніколи «хохлами»!
Ви – імперія зла! Москалі!
Віра Носенко
20.07.2014
Стогін землі
Як тяжко бачить танки у полях,
Як гірко чуть тривожний стогін-голос:
Вже покалічена свята моя земля
І стоптаний дозрілий хлібний колос.
Її ворожий чобіт розтоптав…
На полі бою патріотів вбито…
Де впали краплі крові – мак зквітав
Між колосками наливного жита.
На смерть ідуть бійці…За Україну!
Проти розкольників і банд сепаратистів,
За неподільну в єдності країну
Від ворога і злющих терористів.
А посіпак які батьки родили,
Яких пісень в колисочках співали?
Та скільки ж горя нелюди зробили:
Народ вкраїнський підло й зло вбивали?...
Як можна хліба кусень в руки брати –
(Гаряча кров людська по них біжить)?
Це не людина вже – вона страшніше
ката!
Чи ж має право вбивця в світі жить?
Приходить край усім страшним навалам.
І цій війні прийде скоро кінець.
Усім Героям, що в боях упали,
Сплететься в людській пам'яті вінець.
Заколосяться ниви золотисті,
Цвістимуть маки в луках і полях…
Небо Вкраїни буде мирним, чистим,
Ніколи не стогнатиме свята моя земля.
Віра Носенко
19.07.2014
А в доказ широти виднокругу авторки - її ліричні рядки:
Сінокіс
Лоскочуть душу ніжні аромати
У свіжості ранкової краси:
Чебрець рожевий, пишна рута-м’ята
Впиваються від срібної роси.
Дух різнотрав’я – пахощі розносить,
Пахтить земля, гайочок, древній ліс…
Дзвенить коса – складає у покоси
Цілющий і духмяний сінокіс.
Лежу горілиць в трунковій травиці,
Вгортаючись в казкові чудеса.
Збираю сіно в купочки-копиці
Під спів перепелиці в небесах.
Звабливий чепчик, подих материнки,
Гіркий цикорій, терпкий звіробій:
Моє дитинство й росяні стежинки
На сіножаті… в пам'яті моїй.
Прошепочи мені
Прошепочи мені моє ім'я,
Вплітаючи у запахи діброви,
Щоб мила й ніжна усмішка твоя
Вустами цілувала очі й брови.
Прошепочи і сердечком своїм
Про вічне і палке своє кохання,
Щоб в унісон співало із моїм,
Впиваючись нектаром до світання.
Прошепочи під вітром у гаях,
Під шумом проливної дощовиці,
Під чистим небом, в пісні солов'я,
Під дзюркіт кришталевої водиці.
Прошепочи над ставом голубим,
Під віттям, що сховало нас з тобою,
Під хмарами кудлатими, мов дим,
Де місяць пасе зорі чередою.
Прошепочи тихенько, коли сплю,
Я й уві сні тебе щораз почую:
«Дружинонько, я так тебе люблю»…
Я почуття твої й мої віншую.
 
|